Виріб 122 мм 2С1 «Гвоздика»

2С1 «Гвоздика» — радянська 122-мм самохідна артилерійська установка на базі шасі МТ-ЛБ, яка призначена для знищення живої сили, артилерійських батарей, дзотів, а також для забезпечення проходів в мінних полях та польових загородженнях.

Серійне виробництво почалося на Харківському тракторному заводі ім. С.Орджонікідзе з 1971 року і тривало до початку 90-х років ХХ століття.

Після Другої світової війни незамінність самохідної артилерії в локальних конфліктах стала очевидна, тому в період з 1947 по 1953 рік було проведено дослідження по створенню нових самохідних гаубиць, проте в 1955 році за вказівкою Н.С. Хрущова більшість робіт по самохідної артилерії було припинено. Деякий час по тому Міністерство оборони СРСР дійшло висновку, що стратегічна ядерна війна малоймовірна, оскільки призведе до знищення обох воюючих сторін. При цьому реальнішими могли стати локальні конфлікти з використанням тактичних ядерних озброєнь. У таких конфліктах самохідна артилерія мала беззаперечну перевагу над буксированою.

З відставкою Н.С. Хрущова поновились роботи над створенням самохідної артилерії в СРСР. В 1965 році на базі Львівського полігону радянськими військами було проведено масштабні навчання із застосуванням артилерійських установок часів Другої світової війни. Результати навчань показали невідповідність наявних на озброєнні самохідних артилерійських установок вимогам сучасного бою. З метою ліквідації відставання радянської самохідної артилерії від артилерії країн НАТО в 1967 році виходить постанова ЦК КПРС і Ради міністрів СРСР № 609–201 від 4 липня. Відповідно до цієї постанови офіційно розпочалась розробка нової 122-мм самохідної гаубиці для сухопутних військ Радянської армії.

Попередньо ВНДІ-100 виконав науково-дослідну роботу з визначення вигляду і базових характеристик нової САУ. В ході досліджень були опрацьовані три варіанти САУ. Перший — на базі шасі «Об'єкту 124» (в свою чергу, створеного на базі СУ-100П), другий — на базі багатоцільового транспортера-тягача МТ-ЛБ, третій варіант на базі бойової машини піхоти БМП-1.

У всіх варіантах основним озброєнням була 122-мм гаубиця з балістикою Д-30.

За результатами робіт було з'ясовано, що шасі «Об'єкту 124» має надлишкову вантажопідйомність і масу, до того ж САУ втратить можливість форсувати водні перешкоди уплав. Шасі МТ-ЛБ не вистачало стійкості при стрільбі і необхідного рівня допустимих навантажень на ходову частину машини. Найоптимальнішим варіантом було шасі бойової машини піхоти БМП-1, проте П.П. Ісаков домігся заборони на використання БМП-1 як базового. Тому як шасі було вирішено взяти подовжену і модифіковану базу багатоцільового транспортера-тягача МТ-ЛБ. Отримані опрацювання лягли в основу ДКР під найменуванням «Гвоздика» (індекс ГРАУ — 2С1). «Гвоздика» мала надійти на озброєння артилерійських дивізіонів мотострілецьких полків для заміни 122-мм гаубиць М-30 і Д-30.

Головним розробником 2С1 був призначений Харківський тракторний завод імені Серго Орджонікідзе, гаубицю 2А31 (заводське позначення Д-32) проектували в ОКБ-9. В серпні 1969 року перші чотири дослідні САУ 2С1 надійшли на полігонні випробування. Випробування виявили високу загазованість бойового відділення. Водночас, аналогічна ситуація склалась і з 152-мм дивізійною самохідною гаубицею 2С3. Тоді ж для обох самохідних артилерійських установок були опрацьовані картузні варіанти гаубиць. На базі 2А31 була розроблена 122-мм гаубиця Д-16 з картузним заряджанням. Замість клинового затвора, ланцюгового досилача і зарядів в гільзі в Д-16 застосований поршневий затвор, пневматичний досилач і картузні заряди. Проте випробування показали, що недоліки у нової гаубиці Д-16 аналогічні, оскільки як полум'яність пострілів залишилася тією ж, при цьому збереглася та ж купчастість і дальність стрільби. Крім того, була виявлена незручність при роботі з пеналами зарядів, а також конструктивні недоліки пневматичного досилача, в результаті чого, скорострільність залишалася на рівні базової гармати. Подальше вдосконалення конструкції Д-16 призвело до створення модернізованого зразка під індексом Д-16М, який показав збільшення дальності стрільби осколково-фугасними снарядами до 18 км, завдяки збільшеній каморі і застосуванню потужніших картузних зарядів.

В 1971 році у 3 ЦНДІ в рамках НДР «Розвиток» були розглянуті та проаналізовані результати робіт з картузними варіантами 122-мм і 152-мм гаубиць. Попри отримані показники, 3 ЦНДІ дав висновок про недоцільність ведення подальших досліджень картузного варіанту гаубиці 2А31. Основною причиною стала відсутність на той момент технічного рішення, що дозволяло створити і ввести в експлуатацію надійні і безпечні заряди в жорсткому картузі або гільзі, що згорає. Науково-технічний заділ по проведеним дослідженням було рекомендовано використати при створенні нових 122-мм осколково-фугасних снарядів з поліпшеною аеродинамічній формою. Проблема ж загазованості бойового відділення САУ 2С1 була вирішена іншим способом, а саме, застосуванням потужнішого ежектора і гільз з поліпшеною обтюрацією. В 1970 році постановою ЦК КПРС і Ради міністрів СРСР № 770–249 від 14 вересня, після доопрацювань, самохідна артилерійська установка 2С1 «Гвоздика» була прийнята на озброєння Радянської армії. В 1972 році пройшла державні випробування і була прийнята на озброєння парашутна платформа 4П134, яка мала польотну масу з вантажем до 20,5 т. На цій платформі за допомогою пятикупольної парашутної системи ПС-9404-63Р планувалося здійснювати десантування самохідних гаубиць 2С1. Система у складі платформи 4П134, парашутної системи ПС-9404-63Р і САУ 2С1 пройшла повний цикл випробувань, але на озброєння ВДВ не надійшла у зв'язку з розробкою 122-мм самохідної гаубиці 2С2 «Фіалка».

Бойове хрещення самохідна гаубиця 2С1 прийняла під час війни в Афганістані. Тактика застосування зводилася до висування батарей 2С1 слідом за штурмовими групами і знищенню виявлених вогневих точок противника вогнем прямою наводкою. Подібна тактика суттєво знижувала втрати радянських військ. Під час супроводу на складних ділянках місцевості вогнева підтримка здійснювалася спеціальним резервними батареями 2С1. Командування батареями 2С1 здійснювали командири і артилерійські взводи, які забезпечували посилення мотострілецьких батальйонів і рот. Одним з найвідоміших епізодів застосування для 2С1 стала операція по захопленню районів Шингар і Хакі-Сафед. У 1986 році 2С1 використовували під час наступу на противника в провінції Кандагар. Взводи самохідних гаубиць здійснювали вогневу підтримку батальйонів. Всього в ході наступу взвод САУ 2С1 знищив 7 цілей противника. Загалом за результатами першого бойового застосування САУ 2С1 себе зарекомендували добре.