Виріб 9П31 «Стріла-1»

Стріла-1 (індекс ГРАУ — 9K31, за класифікацією МО США і НАТО — SA-9 Gaskin) — радянський зенітний ракетний комплекс, призначений для для безпосереднього прикриття мотострілецьких та танкових підрозділів від повітряних ударів противника. Прийнятий на озброєння в 1968 році. Головний конструктор — О.Е. Нудельман.

До складу комплексу входять бойова машина 9П31 (з пасивним радіопеленгатором або без нього), зенітна керована ракета 9М31 у контейнері та засоби технічного забезпечення. Бойова машина оснащена пусковою установкою з чотирма напрямними, апаратурою запуску, візирним пристроєм, пасивним радіопеленгатором та засобами зв'язку. Пасивний радіопеленгатор призначений для виявлення літальних апаратів та інших випромінюючих засобів на відстані до 20 км. Як база для бойової машини комплексу «Стріла-1» використовується шасі БРДМ-2.

25 серпня 1960 року відповідно до Постанови Ради Міністрів СРСР розпочалася розробка полкового самохідного зенітного ракетного комплексу «Стріла-1». Передбачалося створення легкого переносного ЗРК, що складався з двох частин масою трохи не більше 10-15 кг кожна. Комплекс призначався для ураження повітряних цілей, що летять зі швидкостями до 200—250 м/с на висотах від 50-100 до 1000—1500 м на дальності до 2 км.

Головним розробником комплексу загалом і зенітної керованої ракети було призначено ОКБ-16 ДКОТ, надалі перетворене на Конструкторське бюро точного машинобудування (КБТМ) МОП (головний конструктор О.Е. Нудельман). Головним конструктором оптичної головки самонаведення для ЗКР став ЦКЛ-589 ДКОТ на чолі з В.О. Хрустальовим, пізніше роботи з ГСН для ЗКР 9М31 очолив Д.М. Хорол.

Відповідно до цієї Постанови паралельно розроблявся й інший ЗРК — переносний «Стріла-2». Спочатку розробка ЗРК «Стріла-1» певною мірою підстраховувала роботи з комплексу «Стріла-2», що було пов'язане з більшим ступенем технічного ризику. Після вирішення основних важливих питань, пов'язаних із створенням комплексу «Стріла-2», постало питання про подальшу долю ЗРК «Стріла-1», що мав практично ті ж льотно-технічні характеристики. Згодом розробники прийняли рішення — встановити для ЗРК «Стріла-1» більш високі вимоги щодо максимальної дальності ураження (до 5 км) та досяжності по висоті (до 3500 м), і розмістити ЗРК на автомобільному шасі (при цьому передбачалося збільшити масу та габарити ракети). Як база самохідного ЗРК «Стріла-1» стала броньована розвідувальна дорожня машина БРДМ-2.

В процесі розроблення обох засобів ППО визначилася і концепція бойового застосування комплексів: переносний комплекс «Стріла-2» використовується в батальйонній ланці ППО, а самохідний «Стріла-1» — у полковій, на додаток до зенітної самохідної установки «Шилка», чия дальність стрільби (2,5 км) не забезпечувала ураження літаків та вертольотів противника до рубежу пуску ними керованих ракет за позиціями та об'єктами мотострілецького (танкового) полку (4…5 км). Таким чином ЗРК «Стріла-1» з розширеною зоною поразки добре вписувався в систему військової ППО, що розроблялася.

Після восьми років роботи у 1968 році почалися державні випробування дослідного зразка комплексу «Стріла-1». Постановою ЦК КПРС та РМ СРСР від 25 квітня 1968 р. комплекс був прийнятий на озброєння. Серійне виробництво бойової машини 9А31 ЗРК «Стріла-1» було налагоджено на Саратовському агрегатному заводі МОП, ракети 9М31 — на Ковровському механічному заводі МОП.