БМД-1

Бойова́ маши́на деса́нту БМД-1 — основна бойова машина повітрянодесантних та аеромобільних військ радянського виробництва. Гусенична, броньована, плаваюча, аеротранспортабельна, десантується парашутним, парашутно-реактивним та посадочним способами з літаків військово-транспортної авіації.

Бойова машина десанту призначена для транспортування особового складу повітрянодесантних та аеромобільних військ, підвищення його мобільності, озброєності та захищеності на полі бою. БМД-1 може десантуватися з літаків ВТА (військово-транспортної авіації) типу Ан-12, Ан-22, Ан-70, Ан-124, Іл-76.

Головні властивості БМД-1, що зробили її унікальною машиною для свого часу — її компактність, висока рухливість і можливість десантування з використанням парашутних та парашутно-реактивних систем у складі парашутного десанту. Головним завданням бойових машин десанту першого покоління було підвищення мобільності та озброєності парашутно-десантних підрозділів, що діють на полі бою, як у звичайних умовах, так й за умови застосування противником зброї масового ураження.

Виходячи з концепції застосування повітрянодесантних підрозділів у тилу противника, війська потребували засобів, у тому числі броньованих машин, що мали забезпечувати їм високу мобільність та всебічну підтримку на полі бою. З моменту формування повітрянодесантних військ у всьому світі неодноразово тривали експерименти щодо підвищення рухливості повітряних десантів і забезпечення їх відповідною технікою.

Перші спроби забезпечити повітрянодесантні війська броньованою технікою були здійснені ще на зорі зародження данного роду військ. У СРСР до складу дослідницького авіамотодесантного загону, сформованого в Ленінградському військовому окрузі за директивою Штабу РСЧА від 18 березня 1931, включений взвод легких машин, що мав дві танкетки Т-27 та три легких бронеавтомобілі Д-8 і Д-12. Згодом на озброєння радянських повітрянодесантних частин надійшли малі плаваючі танки Т-37А і Т-38, бронеавтомобілі БА-20, легкові автомобілі «Форд-А» (ГАЗ-А), ГАЗ-А «пікап», М-1 «пікап», вантажний ГАЗ-АА і мотоцикли з коляскою. Однак, єдиним відпрацьованим способом десантування залишався тільки варіант посадочної висадки з підвіскою машини під фюзеляжем важкого бомбардувальника і розміщенням її екіпажу в літаку. На Київських маневрах 1935 року, наприклад, таким чином повітряному десанту, викинутому в тилу умовного противника, були доставлені три танки Т-37А, бронеавтомобілі Д-12 і автомобілі.

Досвід Другої світової війни довів, що «крилата піхота» за своєю захищеністю, вогневою міццю та маневреністю не повинна поступатися піхоті наземній. Беззаперечним також був той факт, що найбільшу загрозу десанту після висадки становила бронетанкова техніка противника. Однак, на той час особовий склад повітрянодесантних військ головним чином озброювався лише легкою стрілецькою зброєю та гранатометами. Щойно передана після війни повітрянодесантним військам 76-мм легка самохідна артилерійська установка СУ-76М не вирішувала цю проблему: для бойової машини вагою 10,5 т просто не було відповідних засобів доставки і десантування. Потребувалася розробка спеціальної авіадесантної самохідки.

Згодом, наприкінці 1940-х — початку 1950-х років розпочалося масштабне переозброєння повітрянодесантних військ СРСР технікою, яка десантувалася вантажними парашутами. На озброєння були прийняті спеціально створені для ПДВ самохідні протитанкові артилерійські установки — АСУ-76 масою 5,8 т з 76-мм гарматою ЛБ-62 та АСУ-57 (серійне виробництво з 1951 по 1962 роки) масою 3,3 т з 57-мм гарматою 4-51 (гострі на язик десантники з великим гумором охрестили її «голожопий „Фердинанд“» або «броня фігня і дах з брезенту»). У 1956 році на озброєння ПДВ надійшла АСУ-85 з 85-мм гарматою Д-70 (виробництво з 1959 по 1966 роки).

Самохідні установки не тільки збільшили вогневу міць повітряних десантів та їхні можливості в боротьбі з різними бронеоб'єктами противника, а й дали змогу відпрацювати питання їх десантування та експлуатації (бойового застосування) в складі повітряного десанту. Наприклад, СУ-85 масою 15,53 т вимагала створення нових систем десантування, розрахованих на великі розміри та масу вантажу. В ході проведення різних навчань десантники нерідко пересувалися «на броні» самохідних установок (у тому числі — при здійсненні маршів у тилу «противника»), проте, це не могло повністю вирішити проблему збільшення маневреності та захищеності десантів у цілому.

Однак, усі ці міри мали половинчастий характер; щоб надати десантним військам більшу вогневу міць, забезпечити їм маневреність та ударну силу під час дій в тилу противника, парашутно-десантному відділенню була потрібна абсолютно нова бойова машина, яка була б здатна десантуватися не тільки посадочним, а й парашутним способами.

Схожими шляхами розвивалася техніка повітрянодесантних військ інших країн. Так, у США в 1957 році прийняли на озброєння власних повітрянодесантних військ авіадесантну 90-мм самохідну протитанкову гармату M56 «Скорпіон».

На початку 1960-х років, з розвитком концепції ракетно-ядерної війни, стрімким прогресом в області озброєння і військової техніки, повною моторизацією та механізацією збройних сил, гостро постало питання створення техніки нового типу — бойових машин піхоти для загальновійськових підрозділів.

Природним віддзеркаленням даної проблеми для повітрянодесантних військ виявилася задача щодо створення абсолютно унікального типу бойової машини, яка мала ефективно виконувати бойові завдання в тилу противника. Крім властивостей діяти на суходолі та на воді, як звичайна бойова машина піхоти, до цій машини висувалися вимоги щодо її спроможностей перекидання та доставки на поле бою повітрям. Бойова машина для десантних військ повинна була мати високу прохідність і як можна більшу середню технічну швидкість на місцевості, впевнено долати без попередньої підготовки водні перешкоди (річки, озера, водосховища та ін.) з максимально можливою швидкістю руху по воді та десантуватися з військово-транспортних літаків за допомогою власної парашутної системи. Крім цього, вона повинна була мати своєрідний комплекс озброєння та місця для розміщення декількох десантників, забезпечувати їх захист від вогню стрілецької зброї та можливість боротьби з різними броньованими засобами противника. Як клас бронетехніки «бойова машина десанту» була радянською інновацією, запропонованою для підвищення ударної моці десантних підрозділів. Ініціалізована у 1960-х роках ідея розробки спеціалізованої для повітряного десанту бойової машини припускала створення порівняно легкої авіадесантної машини з можливістю її повноцінної участі в бою, в тому числі й проти важкої бронетехніки противника.

Вимога уніфікації бойової техніки для Радянській армії передбачала ідею мати єдину бойову машину для сухопутних й повітрянодесантних військ. Натомість, для ПДВ вирішальними виявлялися характеристики літаків військово-транспортної авіації та систем десантування. Це й диктувало суворі вимоги щодо маси, габаритів, кріплення, швидкості завантаження в літак, а також розвантаження або десантування з повітря. Незважаючи на те, що бойова машина піхоти була авіатранспортабельна, десантників вона не задовольняла. По-перше, її бойова маса була 13 тонн, та припускала перевезення літаком Ан-12 (основним військово-транспортним літаком того часу) лише однієї БМП. По-друге, на той період часу просто не існувало систем десантування, пристосованих для її десантування.

З тактико-технічних вимог виходило, що БМД за своїми бойовими і технічними характеристиками (озброєнням, маневреності, броньовому захисту, номенклатурі встановленого обладнання) повинна бути на рівні дослідної бойової машини піхоти «Об'єкт 765» (прототип БМП-1), однак розміри та бойова маса машини були жорстко обмежені. Розміри БМД були задані умовою можливості вільного витягування машини парашутом через вантажний люк серійного транспортного літака Ан-12, а бойова масса — умовою збереження стійкості польоту літака в момент викидання машини разом з парашутною системою.

Роботи зі створення бойової машини десанту (БМД) для повітрянодесантних військ почалися з ініціативи командувача ПДВ Героя Радянського Союзу генерал-полковника (з жовтня 1967 року генерала армії) Маргелова В.П. У квітні 1964 кільком організаціям, серед яких були конструкторські бюро Митищинського машинобудівного заводу (ММЗ), Волгоградського тракторного заводу (ВгТЗ) і Всесоюзного науково-дослідного інституту ВНДІ-100 у Ленінграді, одночасно була доручена розробка ескізних проєктів бойової машини повітрянодесантних військ.

Вирішальну роль у долі машини зіграли «пробивна сила» генерала Маргелова В.П. і підтримка з боку маршала Радянського Союзу Гречка А. А., заступника міністра, а згодом — міністра оборони.

У вересні 1964 року Особливе конструкторське бюро ВгТЗ приступило до проєктування авіадесантної плаваючої транспортно-бойової машини, яка становила кардинально новий об'єкт, аналогів якого не було ще ні в СРСР, ні за кордоном. Це, відповідно, вимагало нетрадиційного підходу до вирішення низки складних технічних проблем, застосування нових матеріалів, спільних комплексних пошуків з розробниками військової транспортної авіації, парашутних та реактивних засобів десантування і навіть космічної техніки.

Для зниження маси машини заощаджували кожний кілограм. Жорсткі обмеження за масою і габаритами в поєднанні з вимогою великого запасу міцності (з урахуванням перевантажень при десантуванні) змусили по-новому підійти до конструкції броньового корпусу. В результаті одним з найголовніших інновацій при створенні бойової машини десанту стало широке використання в її конструкції броньових алюмінієвих і магнієвих сплавів. Підвищений інтерес до броньових алюмінієвих сплавів пояснювався ще й тим, що він забезпечував кращий, ніж сталь, захист від радіації, швидко позбавлявся від наведеної радіації та мав підвищену корозійну стійкість. Перевагою алюмінієвого сплаву також був більш високий, ніж у сталі, опір пробиттю осколками, бронебійними кулями калібру 12,7—14,5-мм і навіть 23-мм снарядами з певної відстані.

У квітні 1965 ГБТУ МО СРСР видало ВгТЗ нові деталізовані ТТВ на бойову машину десанту. Одночасно було укладено договір на випуск дослідних зразків машини з терміном проведення заводських випробувань у I-му кварталі 1966 року.

Перші три дослідні машини випробувалися пробігом від заводу до робочого селища Єрзовка (Волгоградська область); на заводському полігоні — по ґрунтовій дорозі, піску і бруду, а також на плаву — в глибокому яру з водою.

Незабаром після цього Маргелов В.П. організував показ БМД на полігоні 38 НДВІ БТ в Кубинці міністру оборони маршалові Радянського Союзу Малиновському Р.Я. з демонстрацією швидкості й зручності посадки і висадки екіпажу та десанту, показом машини на ходу і на плаву.

Десантування машини за допомогою багатокупольної парашутної системи на платформі П-7 також пройшло успішно.

14 квітня 1969 за результатами випробувань Постановою Ради Міністрів СРСР «Про прийняття на озброєння Радянської Армії гусеничної бойової машини Повітрянодесантних військ» БМД «Об'єкт 915» була прийнята на озброєння під позначенням БМД-1. Відповідний наказ міністра оборони СРСР був підписаний 22 травня 1969. Серійне виробництво БМД-1 було налагоджене на Волгоградському тракторному заводі.

Всього через місяць після прийняття на озброєння БМД-1 військово-промислова комісія Ради Міністрів СРСР прийняла рішення «Про створення дослідних зразків бронетранспортера і комплексу командно-штабних машин для Повітрянодесантних військ». Наступного року надійшло завдання на розробку на базі БМД-1 122-мм САУ «Фіалка». Згодом це призвело до появи унікального сімейства авіадесантних броньованих машин різнорідного призначення. Важливо, що саме в цей же період завершилася розробка нового важкого військово-транспортного літака — в 1971 був створений літак Іл-76 (ОКБ С.В. Іллюшина), який згодом став основним літаком військово-транспортної авіації Радянського Союзу.

Перша партія бойових машин десанту БМД-1 була направлена на озброєння одного батальйону в Прибалтиці (108-й парашутно-десантний полк 7-ї гвардійської повітрянодесантної дивізії, м. Каунас), на якому проводилося її освоєння, відпрацьовувалися питання парашутного десантування та тактика дій. До 1978 року переозброєння усіх військ на бойові машини десанту в основному було завершено. Кожна радянська повітрянодесантна дивізія отримала майже 330 бойових машин на базі БМД-1 різних модифікацій.

Вперше бойову машину десанту представники західних країн побачили на навчаннях «Двіна» у 1970 році.

Паралельно з освоєнням нової бойової техніки протягом 1970-х років йшов процес опанування засобів її десантування. Основними способами десантування БМД-1 був посадочний та скидання на багатокупольних парашутних, а також на парашутно-реактивних системах.

На той час військово-транспортний літак Іл-76М піднімав три БМД-1 з системами десантування. БМД виявилися зручними і для перекидання важкими вертольотами Мі-6 і Мі-26. Так, наприклад, у фюзеляжі Мі-26 розміщувалися 2 БМД.

Першим прикладом масового застосування багатокупольних парашутних систем і десантних платформ стали масштабні загальновійськові навчання «Двіна», що проводилися в березні 1970 в Білоруському військовому окрузі, присвячені 100-річчю з дня народження Леніна В. І. У навчаннях брала участь 76-та гвардійська Псковська повітрянодесантна дивізія. Всього за 22 хвилини було десантовано понад 7 000 десантників і понад 150 одиниць бойової техніки.

Генерал Маргелов В. П. на початку 1971 року віддав розпорядження про вивчення та опрацювання практичним шляхом можливості десантування екіпажу всередині машини так, щоб машина була готова до бойових дій відразу ж після приземлення і відокремлення основних куполів. Невелика швидкість вертикального зниження і висока надійність багатокупольних парашутно-платформних засобів давали змогу це зробити.

Після довгих розрахунків та сумнівів, літом 1971 року почалася розробка спеціального комплексу: «парашутна система —бойова машина — людина», яка отримала умовну назву «Кентавр».

5 січня 1973 року на Тесницькому навчальному центрі на базі 106-ї Тульської повітрянодесантної дивізії, вперше у світовій практиці, було проведено парашутне десантування бойової машини десанту БМД-1 з двома членами екіпажу на борту. Десантування в комплексі «Кентавр» здійснювалося з двома кріслами «Казбек-Д», з військово-транспортного літака Ан-12Б. Екіпаж БМД-1 склали: за механіка-водія — підполковник Зуєв Л. Г., за навідника-оператора — старший лейтенант Маргелов О. В. (молодший син командувача).

З часом десантування на «Кентаврі» з військовими екіпажами провели в кожному парашутно-десантному полку. Всього було здійснено 34 десантування систем такого типу, в яких узяли участь 74 чоловіки. Система «Кентавр» продемонструвала високий ступінь надійності. 26 серпня 1975 року весь екіпаж на базі Рязанського вищого двічі Червонопрапорного повітрянодесантного командного училища. Практичне застосування такого комплексу спільного десантування давало змогу екіпажам бойових машин десанту вже з перших хвилин після приземлення швидко приводити БМД-1 у готовність до бою.

Важливим кроком у розвитку засобів десантування стала поява парашутно-реактивних систем (ПРС), в яких замість парашутної платформи з декількома куполами та амортизаторами застосували пороховий реактивний гальмівний двигун. Два щупа, що опускалися вертикально вниз під час спуску бойової техніки, мали на кінцях контактні замикачі, й під час дотику з ґрунтом вони приводили в дію порохові реактивні двигуни (від 3 до 4 залежно від маси вантажу), які миттєво гасили вертикальну швидкість з 25 м/с практично до 0 м/с.

23 січня 1976 року, також вперше у світовій практиці, на майданчику приземлення «Кислова» під Псковом з літака Ан-12Б була десантована БМД-1 на парашутно-реактивній системі ПРСМ-915. У спільному комплексі з умовною назвою «Реактавр» («Реактивний Кентавр»), десантувалися знову ж таки 2 члена екіпажу — підполковник Щербаков Л. І. та капітан Маргелов О.В.

Наступними роками було проведено близько 100 десантувань системи «Реактавр» з особовим складом на борту.

Наступним кроком після відпрацювання парашутного десантування на платформі стало створення безплатформених систем, які в порівнянні з десантними платформами мали меншу масу, потребували менше часу на підготовку до десантування та підготовку машини до руху після приземлення.

22 грудня 1978 біля села Ведмежі Озера відбулося перше скидання системи «Кентавр-Б» на безплатформеній системі ЗП-170 з підкладковою амортизацією. До початку 1980-х у Феодосійській філії московського НДІ автоматичних пристроїв (НДІ парашутобудування) була розроблена безплатформена парашутна система ПБС-915 «Шельф» для десантування модернізованих бойових машин БМД-1П і БМД-1ПК з літаків Іл-76 та Ан-22 «Антей».

На рубежі 1970-1980-х Московський агрегатний завод «Універсал» спільно з АНТК ім. Іллюшина та НДІ автоматичних пристроїв розробили систему маловисотного десантування П-219 з амортизованою платформою, що надійшла у війська в 1983 році. БМД-1 (без екіпажу) на платформі П-219 могла скидатися з літака Іл-76, що летів горизонтально на висоті 3-7 м на швидкості 260—300 км/год. Надзвичайна складність такого виду десантування, що вимагала від пілотів неймовірної майстерності, а від літаків — більш динамічних характеристик, зумовила вельми обмежене його застосування.

В остаточно затвердженому варіанті БМД-1 становила бойову гусеничну плаваючу машину, що авіадесантувалася з літаків. Весь особовий склад розташовувався всередині бойової машини. До складу бойової обслуги машини (екіпажу та десанту) входило штатне парашутно-десантне відділення в кількості 7 осіб: командир відділення-командир бойової машини, заступник командира-навідник-оператор, механік-водій, старший стрілець, кулеметник, стрілець-гранатометник і помічник гранатометника. Бойова машина десанту, за задумом конструкторів, була сконструйована за класичною для танків, але ж незвичайною для бойових машин піхоти, конструктивною схемою: бойове, разом з десантним відділенням, знаходилося в середній частині корпусу, а моторно-трансмісійне — в кормовій. Відділення управління розташовувалося в передній частині бойової машини.

У відділенні управління, в носовій частині корпусу, розміщувалися командир (ліворуч від осі машини), механік-водій (по центру) і кулеметник (праворуч). Командир та кулеметник мали автономні кулеметні установки курсових кулеметів ПКТ. Посадка та висадка десантників здійснювалася через три люки, що розташовувалися в даху відділення управління над їх робочими місцями. Для водіння машини та спостереження за полем бою перед люком механіка-водія встановлювалися три оглядових прилади ТНПО-170 (згодом замінені на ТНПО-170А). При русі на плаву центральний оглядовий прилад замінювався перископічним бінокулярним приладом, що обігрівався, ТНП-350Б (для спостереження поверх щитка хвилевідбивача), а при водінні в нічних умовах — перископічним бінокулярним приладом нічного бачення ТВНЕ-4 (з 1979 року — ТВНЕ-4Б). При водінні машини «по-похідному» в умовах негоди на люк механіка-водія встановлювався спеціальний захисний ковпак, що обігрівався, з переднім та бічними оглядовими вікнами й відкидним тентом.

Середнє відділення займало центральну частину корпусу і башту та було відокремлене від МТВ герметичною перегородкою. У башті машини розміщувалася основна зброя з приводами наведення і прицілом, апаратура пуску керованих ракет, сидіння навідника-оператора (зліва від гармати), механізована укладка з боєкомплектом до танкової гармати, боєкомплект для спареного кулемета, укладка для двох ПТКР. Посадку і вихід навідник-оператор здійснював через люк у даху башти. Для спостереження за полем бою, крім прицілу, він використовував 4 перископічні прилади ТНПО-170 (ТНПО-170А).

У десантному відсіку корпусу монтувалися сидіння для старшого стрільця, стрільця-гранатометника і помічника гранатометника, а також укладки для переносної зброї. Посадка та висадка десантників із середнього відділення здійснювалася через кормовий десантний люк, що закривався кришкою, виготовленої з магнієвого сплаву. У кришці люка малися амбразура і отвір під установку оглядового приладу. Усі кульові установки, що призначалися для стрільби з автоматів АКСМ, були оснащені оглядовим склом.

Моторно-трансмісійне відділення розташовувалося в кормовій частині корпусу. У ньому розміщувалися силовий блок з обслуговуючими системами, бортові передачі, водометні рушії, паливні й мастильний баки, обладнання системи димопуску, частина електрообладнання, пневморесори підвіски та агрегати гідросистеми. Проріз над МТВ закривався знімними листами, що забезпечували доступ до двигуна та його систем, а також агрегатів трансмісії та водометних рушіїв.

Доля машин сімейства БМД склалася так, що за прямим призначенням — в ролі авіадесантних бойових машин — вони використовувалися тільки на навчаннях. Навіть бойове десантування 25-26 грудня 1979 103-ї Вітебської повітрянодесантної дивізії та 345-го окремого Ферганського парашутно-десантного полку на аеродроми столиці Афганістану Кабула і Баграма здійснювалося посадочним способом. У ніч з 26 на 27 грудня парашутно-десантні батальйони на БМД-1 почали висування до важливих адміністративних і спеціальних об'єктів у Кабулі й незабаром блокували їх. До ранку 27 грудня практично уся столиця Афганістану була під контролем десантників.

Конструктивно БМД абсолютно не задовольняли вимогам ведення бойових дій в умовах гірсько-пустельної місцевості, насамперед, через високу уразливість бойових машин при підривах, й незабаром десантникам в Афганістані довелося пересісти з БМД на БМП-2, БТР-70 і БТР-80.

Незважаючи на негативний досвід використання бойових машин десанту БМД-1 в Афганістані, самохідна артилерійська гармата 2С9 «Нона-С» зарекомендувала себе із найкращого боку. Унікальність цього «інструменту богів війни» вести вогонь практично вертикально в гору (максимальний кут +80º) неодноразово допомагав в умовах гірського рельєфу Афганістану вирішувати найскладніші завдання й 2С9 «Нона» постійно підтримувала як десантників, так й загальновійськову піхоту при проведенні бойових операцій.

Після Афганістану БМД і машинам на її базі довелося воювати вже на землі Радянського Союзу.

Коли французи дізналися про випробування десантування БМД разом з екіпажем, то взяли в'язня-смертника і пообіцяли випустити на свободу в разі успіху експерименту. Але той загинув. У американців смертельних випадків не було, але люди покалічилися, після чого випробування були згорнуті. Так що такий досвід є тільки у нашій армії. Американці в підсумку взяли на озброєння іншу методику: вони заздалегідь готують майданчик для десантування в тилу противника, роблять там пастки — стовпи, за допомогою яких техніку витягують з літаків на надмалій висоті. Низьковисотне десантування у нас також не раз демонструвалося — точність висадки гарантована. Але! Спробуй при раптовій операції підготувати майданчик в глибокому тилу противника — це ж просто нереально.